Дивлячись на цю повстанську відкритку, хочеться згадати, як же власне святкували Різдво борці за волю України і ті, хто опинився там як цивільне населення. Також зробимо розбивку по роках, адже СССР було тюрмою завжди.
1934 р. Галичина під окупацією Польщі.
Коли ж священик затягнув коляду «Ісусе милий, ми не багаті, золота в дари не можемо дати…», засуджений на довічне ув’язнення Микола Климишин занотував у спогадах: «Це перша наша Служба Божа по трьох літах, де ми зійшлися разом, і співання Служби Божої і ще на кінець та коляда, що так докладно пасувала до нашого стану – все це викликало в нас надзвичайне почуття…»
У складніших умовах доводилося відзначати Різдво у концентраційному таборі в Березі Картузькій. Його було створено в червні 1934-го після вбивства українським бойовиком Григорієм Мацейком польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, очільника політики "пацифікації"*, за ініціативи котрого проходили погроми українського населення на Волині, Лемківщині і Поліссі. Побої й приниження, яких щодня зазнавали «відокремлені», були важчими, ніж у тюрмах. Тут навіть колядувати заборонялося. Тому на Святвечір 1935 року, коли жандарми залишили відчиненими двері в камери, щоб безперешкодно «втихомирювати» в’язнів, двоє арештантів лягли на підлогу під дверима й стежили за рухом наглядачів. Коли ті віддалялися, в камері тихо колядували й припиняли спів, тільки-но ті наближалися.
* Пацифіка́ція (лат. pacificatio — умиротворення, замирення, успокоєння) — урядова політика, спрямована на утихомирення, замирення ("пацифізм", запроваджений насильницькими методами) локалізованих етносів (національних меншин). На даний момент вважається злочином проти людства і засуджується міжнародним законодавством.
Різдво в Золочівській тюрмі, 1932-й рік
1936 р. Сибір.
Згадує К.Петрус
"Одна з таких “колядниць” (засуджена черниця) зайшла в наш барак і, зупинившись біля дверей, натхненним голосом почала вітати всіх із Різдвом Христовим. Це була жінка середнього віку із вимученим, але радісним обличчям і ясними палаючими очима.
Не все населення бараку відразу зрозуміло її привітання, а дехто із задніх кутків почав навіть відпускати на її адресу сороміцькі жарти. Але коли, після того як хтось сказав їй “колядуй”, вона натхненним голосом почала співати різдвяний тропар, а згодом і кондак його, весь барак відразу замовк і в приміщенні стало так тихо, що було чутно лише спів черниці та цокання годинника на стіні. І нараз всі відчули, що стіни бараку кудись зникли, зник і лагпункт Сиблагу НКВС і кожен з нас на крилах навіяних хвилювань перенісся далеко-далеко від цих “оазисів” смерті… Кожен, схиливши голову, згадував своє далеке дитинство… щасливі вечори в колі рідної сім’ї, коли так радісно зустрічали дні цих зимових свят Різдва, Нового Року, Водохрещів.
А голос черниці, колишньої сільської дівчини, урочисто славив Христа:
Рождество Твоє, Христе, Боже наш
Возсія мирові світ розума,
В нем бо звіздам служащії
Звіздою учахуся.
Тебе кланятися, Солнцу правди,
І Тебе видіти с висоти востока,
Господи, слава Тобі!
А коли через кілька секунд понеслися над бараком слова кондака „Діва днесь”, мій сусід по нарах раптом схопив себе за сиву голову і став тихо ридати…
Інший мій сусід, дідусь, інженер з-під Полтави, так само відвернувся до стіни і став тихо схлипувати… Інші ув’язнені також з великими труднощами стримували себе, щоб не розридатись на весь барак.
А голос черниці продовжував славити Христа.
Спів затих. Черниця полегшено і схвильовано зітхнула, іще раз кинула свій торжествуючий погляд на всіх жителів бараку і стала поздоровляти зі святом.
— Поздоровляю всіх вас, мученики Божі, з великим святом Різдва Христового!
Десятки пригнічених горем зі страхом голосів з усіх кутків бараку схвильовано і дружньо відповіли:
— Спасибі, землячко, і вас поздоровляємо зі святом Різдва!
Здавалося, що в цій колядці вже не було ніякої контрреволюції, але сексоти вже встигли донести куди слід.
Не встигла черниця вийти з бараку, як на неї раптово наскочив табірний охоронник і заарештував. А через чверть години всі черниці вже були заарештовані і під конвоєм вирушили за зону табору, де в заледенілій землі був виритий ізолятор.
Ідучи туди, черниці безбоязно продовжували співати різдвяні ірмоси: „Христос рождається, славіте.” Ніяка сила чекістів і їх прихвоснів не могла зламати гарний настрій сповідників Христа. Навіть в нашому бараці, коли вийшла з нього черниця, довго ще відчувався цей настрій і настала мертва мовчанка.
Здавалося, навіть годинник зупинився, щоб взяти участь у мовчазних переживаннях радянських каторжан. Навіть деякі з доходяг попіднімалися на своїх місцях і здивовано прислухалися.
І раптом один з доходяг, зібравши останні сили, крізь сльози вигукнув:
— Смерть катам!
І тієї ж миті всі знову відчули себе в’язнями, знову почулося цокання годинника, і знову всім захотілось покірно нести свій непосильний хрест. Цей вигук перелякав мешканців бараку, бо всі знали, що їх чекає, якщо не буде виявлений той, хто наважився вигукнути ці страшні слова. Та нещасний доходяга з колишніх інтелігентів, ще раз підвівшись зі свого місця, зміцнілим голосом додав:
— Не бійтеся, товариші й брати! Це я сказав, і я за це сам відповім. Прокляття кривавому Сталіну і його банді!
Через два дні на дошці наказів можна було прочитати наказ начальника табору: „За попівську вилазку і демонстрацію мракобісся по бараках для ув’язнених, колишніх монашок (ім’я, рек. стаття і строк) перевести в табірний ізолятор строком на три місяці із застосуванням повної ізоляції від решти каторжан із забороною листуватися із рідними протягом року, із обов’язковим веденням на роботу під конвоєм. Харчування штрафне.
Зека (ім’я, рек. стаття, строк) за контрреволюційні вигуки в бараку № 27 в присутності всіх його жителів, також перевести в ізолятор без виведення на робот, а справу його передати в Третій відділ.”
Через кілька днів бідний доходяга був уже мертвий.
Так ми відсвяткували Різдво 1936 року".
1939-41 рр. Галичина під окупацією СРСР.
Прихід у 1939-му на Західну Україну більшовиків, який охрестили «першими совітами», позначився небувалими арештами. За неповні два роки (до червня 1941-го) було репресовано понад 500 тис. осіб – кожного десятого мешканця Галичини. Ворог, один на всіх, примусив забути різницю між українцями та поляками, які однаково опинились за ґратами. Так, у 1941-му у Львівській тюрмі на наш Святвечір українці запросили поляків, а католицького священика – благословити їжу, що він і зробив польською мовою. В січні 1941 проходив судовий фарс над 59 членами й симпатиками ОУН. Другий день суду припав на Щедрий вечір, і навіть перебуваючи на лаві підсудних, націоналісти спромоглися відзначити це велике релігійне свято: «Моя сусідка легко штовхнула мене й, обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: «Скубни трішки і подай далі», – згадувала пізніше одна з учасниць процесу Люба Комар. – Я здогадалася, що це було надвечір’я Йордану, і, скубнувши дрібочку, подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об’єднуючи нас усіх, наче за спільним столом на Щедрий вечір...». У ті дні 42 підсудних із «процесу 59-ти» було засуджено на смертну кару.Згадує Богдан Казанівський, різдво 1941 року в Львівській тюрмі. "План був такий: кожний мусів до Свят заощадити пайку хліба й чотири порції цукру. В запасі ми мали трохи цукру, який приніс зі світу один інженер-білорус і пристав до нашої української групи… Я теж просив в’язнів, якщо в тижні буде юшка з пенцаку (перлової крупи), виловити всі зернята і скласти до окремої миски, а це була не абияка штука, виловити кільканадцять зернин із миски каламутної юшки. Та около 60 осіб нашої групи назбирали зернят пенцаку, може, з півтора літра. Жаль було дивитися на мищину того пенцаку, який почав киснути, бо до Свят-Вечора було ще кілька днів. Пенцак ріс як на дріжджах, треба було перекидати його до інших мисок, але це нам не перешкодило здійснити наш план. Вже вранці в день Свят-Вечора ми до пенцаку додали цукру й м’якушки із хліба, добре вимішали разом і так зробили кутю. Білорус мав ще зі світу засушену булку, яку дав до нашої господарки. Я полупав її на малі шматочки, спаленим на металевій ложці цукром покапав кожний кусничок замість меду, й це була просфора".
1943-45 рр. Німецькі концтабори.
У 1943 році в Аушвіці (Освенцимі) націоналісти, або ж, як їх називали, «група Бандери», на Святвечір спромоглися дістати буряк, із якого зварили борщ. Святкову атмосферу було створено завдяки ялинці, позиченої у в’язнів-католиків, які вже відзначили своє Різдво. Трішки легше стало в 1945-му. У той час українці мали більше контактів з рештою в’язнів, які, зокрема, працювали при кухні есесівців. Звідтіля можна було «організувати» консерви-сардини, окремі овочі.
1944-47 р. Франція-Россія.
Згадує тернопільчанин Богдан Стасів, що воював в дивізії "Галичина". Різдво 1944 року він святкував у Лотарингії (Франція). Саме там базувалось відділення зв’язку дивізії “Галичина”, в якому служив. - Німці святкували Різдво у грудні і дивувались, що ми - християни - святкуємо його в інший час. Того дня вони встановили ялинку у залі, а командир почав запалювати на ній свічки. Перша - “За Німеччину”- запалала відразу, а друга - “За фюрера” - ніяк не хотіла спалахувати. Ми аж дусились зі сміху, бо ніхто з нас не мав симпатій до Гітлера, хлопці йшли у дивізію тільки для того, щоб воювати з москалями. У січні ж українці влаштували своє Різдво. Вони сподівались, що навіть вдасться готувати кутю, адже раз на місяць солдати мали право отримати з дому посилку, вагою до 1 кг. Однак посилки запізнились. Тому Різдво вони справляли лише з салом та смаженою цвітною капустою.
- Німці дуже заздрили, коли почули запах смаженого сала, бо в них його не було. А після такої різдвяної трапези ми почали співати колядки. У нас в роті було чотири хористи - вийшов справжній різдвяний концерт.
Наступне Різдво пан Богдан святкував уже в радянському концтаборі під Москвою. На Святу вечерю українці зібралися вночі, повернувшись з другої зміни. Один з в’язнів зварив казанок каші і частував нею всіх, даючи кожному ложечку каші з побажаннями на наступний рік.
- Це було як причастя, і завдяки цьому відчувалась атмосфера приходу Різдва.
- Це було як причастя, і завдяки цьому відчувалась атмосфера приходу Різдва.
Найбільше запам'яталось Різдво у таборі в 1947 році. Тоді українцям вдалося "організувати" і кутю, і вареники, і голубці.
- Усі дванадцять страв нам приготувати не вдалося, але вже те, що вдалося зробити кутю, усім надзвичайно підняло настрій. З піднесенням всі співали колядки так, що аж бараки тряслися. Перед тим ми пояснили в’язням інших національностей, яке свято ми відзначаємо, то нам із солідарності підспівували навіть узбеки та казахи. Хоча вони іншого віросповідання. А охоронці не могли зрозуміти, чого це раптом в’язні почали веселитися. Вони й гадки не мали, що є таке свято, як Різдво.
Спільно проведена свята вечеря викликала в українців таке емоційне піднесення, що наступного дня кількадесят галичан наважилися не вийти на нічну зміну, аби не працювати у свято.
- Нікого з нас не покарали, бо в камеру “на губу” могли посадити лише чотирьох, а українців у таборі було кілька сотень. Це святкування запам’яталося найбільше.
На волі ж пан Стасів відсвяткував Різдво аж у 1954 році.
Раз я торти сховала у верхні нари між матраци. Коли начальник ОЛПа прийшов на перевірку, я розсунула матраци, поставила пляцки і лягла поряд, ніби сплю. Мене бригадирка звільнила на кілька годин, бо я їй зробила кишені в бушлаті. Начальник піднімати не став. Замість дідуха символічно збирали гілочки дерев і травинки. На Різдво мусили працювати. Ми у швейній майстерні призначали на цей день прийом вольнонайомних, бо наглядачі замовляли нам шити одяг. Один жид, Ігор Федорович, дуже порядний був. Прийшов до нас у майстерню, ми йому налили горілки, він випив і каже: "Ідіть додому, яка з вас робота буде". І ми пішли колядувати. Часто так:
Бог ся рождає по світу цілому,
Лиш Україна в жалобі сумному,
Скрізь арешти й тюрма, муки й катування,
Що то не бувало на землі.
Каже Ісусик до рідної Мами:
"Так мені добре з тими діточками,
Я їх не забуду, а Я з ними все буду".
- Усі дванадцять страв нам приготувати не вдалося, але вже те, що вдалося зробити кутю, усім надзвичайно підняло настрій. З піднесенням всі співали колядки так, що аж бараки тряслися. Перед тим ми пояснили в’язням інших національностей, яке свято ми відзначаємо, то нам із солідарності підспівували навіть узбеки та казахи. Хоча вони іншого віросповідання. А охоронці не могли зрозуміти, чого це раптом в’язні почали веселитися. Вони й гадки не мали, що є таке свято, як Різдво.
Спільно проведена свята вечеря викликала в українців таке емоційне піднесення, що наступного дня кількадесят галичан наважилися не вийти на нічну зміну, аби не працювати у свято.
- Нікого з нас не покарали, бо в камеру “на губу” могли посадити лише чотирьох, а українців у таборі було кілька сотень. Це святкування запам’яталося найбільше.
На волі ж пан Стасів відсвяткував Різдво аж у 1954 році.
1951-1953 рр. Россія.
Згадує Валерія РАДЗІЄВСЬКА.
"Різдво ми в таборі святкували, хоч забороняли. Нам присилали з дому пшеницю, і ми просили дівчат на домовій кухні приготувати кутю. Я мала власну макітру. Поїхала з нею в Сибір, з нею і додому повернулася. Звечора чепурилися. Розкладали табірні сукні під матраци, щоб розгладилися, а вранці, коли нам приносили пити окріп в алюмінієвих горнятах, тими горнятами їх прасували. Волосся накручували на великі цвяхи. Розпікали їх біля печі. Отак причепуримося, рано постаємо і правимо самі собі службу Божу. Надзирателі товчуть до дверей, а ми молимося. Ні свічок, ні калачів не було. Тільки спеціально на свята дівчата з хліборєзки, пекарні пекли торти із сухого хліба. Сухарі товкли, замішували з борошном і пекли коржі, потім перемащували їх кремом із цукру й маргарину. Яєць не клали. Ми ховали ті торти кожна у своїй тумбочці. Але вберегти їх було важко, тому що надзирателі все перевіряли і відбирали.Раз я торти сховала у верхні нари між матраци. Коли начальник ОЛПа прийшов на перевірку, я розсунула матраци, поставила пляцки і лягла поряд, ніби сплю. Мене бригадирка звільнила на кілька годин, бо я їй зробила кишені в бушлаті. Начальник піднімати не став. Замість дідуха символічно збирали гілочки дерев і травинки. На Різдво мусили працювати. Ми у швейній майстерні призначали на цей день прийом вольнонайомних, бо наглядачі замовляли нам шити одяг. Один жид, Ігор Федорович, дуже порядний був. Прийшов до нас у майстерню, ми йому налили горілки, він випив і каже: "Ідіть додому, яка з вас робота буде". І ми пішли колядувати. Часто так:
Бог ся рождає по світу цілому,
Лиш Україна в жалобі сумному,
Скрізь арешти й тюрма, муки й катування,
Що то не бувало на землі.
Каже Ісусик до рідної Мами:
"Так мені добре з тими діточками,
Я їх не забуду, а Я з ними все буду".
Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні,
Боже, Боже, Боже, волю дай.
А ти, рідний Батьку, веселися з нами.
Ми будем довіку твоїми синами.
Щоб весело було всім,
Усі по-свому говорим,
По-вкраїнськи помолися і співати так берися.
Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні,
Боже, Боже, Боже, волю дай."
Ще таку співали:
Славний наш Бандера хоч і ув'язнений, він прийде.
Визволить Вкраїну від катів червоних раз на все.
Задзвонять дзвони, затрублять труби в слушний час,
Ми йдем до бою, Ісусе рожденний, рятуй нас.
Вечеряли не всі разом, а гуртувалися земляки. Одного разу нас запросили до себе литовці з іншого барака. Вони святкували 25 грудня. Їли не кутю, а кльоцки з маком - щипане тісто. Після вечері вони палили папір, а на стіні що-небудь тінями відбивалося. Дивимося і вгадуємо: "Воля-воля-воля! Лагер, лагер..."
У 1955 році «патріарх» українських політв’язнів Михайло Сорока (помер на 36-му році перебування в тюрмі) в листі до сина писав про їхнє Різдво: «І ми тішились, що й ми за звичаєм наших предків вшановуємо цю дату. Бо що-ж представляємо самі, відірвані від традицій, звичаїв, думок та стремлінь тих, що жили віками до нас?..»
Дружина Сороки, а в період визвольної боротьби керівник Українського Червоного Хреста, засуджена на 25 років ув’язнення Катерина Зарицька залишила спогад про Різдво 1959-го. Тоді вони «приготували пудинг з грибів, зробили торт і святкували на славу…»
Згадує Ірина Калинець, засуджена Львівським обл. судом «за антисовєтську агітацію і пропаганду» на шість років ув'язнення і три роки заслання у Мордовському таборі. В'язні катівні «Тюрма на Лонцького» розповідають, що на період свят був надзвичайно жорстокий режим. І допомагала їм лише тиха молитва. «Мене забрали після Різдва, 9 січня 1972 року, а наші арешти відбулися 12 січня. У ті святкові дні, кожен з нас подумки молився. Але в катівні не було святкування, рятувала лише молитва. Ми ділилися крихтами хліба, бо більше нічого не було. Запам'яталося, як за вікном на Старий Новий рік і на Водохреща було чути колядників. Люди спеціально йшли вулицею колядуючи, в надії, що ця коляда долине до нас. Я почула ту коляду - це незабутнє враження.». Пані Ірина згадує, що у табірні роки намагалися зустріти Різдво Христове належно. Старалися приготувати кутю з перлової крупи, а з сухариків вимочених у розчині ерзац-кави імітували торт, який перекладали маслом з лікарняних пайків. А найбільше нагадувала про свято на батьківщині коляда.
Цікаво почитати ці спогади. Окрім всього іншого цікаво ще й тим, настільки наші діди високо цінували це свято і намагались дотриматись його хоча б в дрібницях, як не виходило святкувати його по людськи.
З цих спогадів можна зробити також висновок - саме віра укріпляла каторжан, позбавляла їх стразу смерті, допомагала зберігати національну самобутність, наділяла незрозумілою невіруючим силою духу. Згадаймо матеріали, наведені в статті: http://povitrulka.blogspot.com/2015/01/blog-post_18.html З 1946 року радянська влада розпочала запеклу боротьбу з Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ), намагаючись підмінити її Російською православною (РПЦ).
Одним з найцікавіших, як на мене, спогадів є спогад К. Петрус. Спів черниці, нагадування про Бога визволило каторжан із застінків, але не надовго. Як тільки вони згадали про стукачів, до них повернувся страх смерті і вони одразу знов опинились на каторзі. Тільки один "доходяга" визволився з-під того страху і став вільним.
Боже, Боже, Боже, волю дай.
А ти, рідний Батьку, веселися з нами.
Ми будем довіку твоїми синами.
Щоб весело було всім,
Усі по-свому говорим,
По-вкраїнськи помолися і співати так берися.
Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні,
Боже, Боже, Боже, волю дай."
Ще таку співали:
Славний наш Бандера хоч і ув'язнений, він прийде.
Визволить Вкраїну від катів червоних раз на все.
Задзвонять дзвони, затрублять труби в слушний час,
Ми йдем до бою, Ісусе рожденний, рятуй нас.
Вечеряли не всі разом, а гуртувалися земляки. Одного разу нас запросили до себе литовці з іншого барака. Вони святкували 25 грудня. Їли не кутю, а кльоцки з маком - щипане тісто. Після вечері вони палили папір, а на стіні що-небудь тінями відбивалося. Дивимося і вгадуємо: "Воля-воля-воля! Лагер, лагер..."
У 1955 році «патріарх» українських політв’язнів Михайло Сорока (помер на 36-му році перебування в тюрмі) в листі до сина писав про їхнє Різдво: «І ми тішились, що й ми за звичаєм наших предків вшановуємо цю дату. Бо що-ж представляємо самі, відірвані від традицій, звичаїв, думок та стремлінь тих, що жили віками до нас?..»
Дружина Сороки, а в період визвольної боротьби керівник Українського Червоного Хреста, засуджена на 25 років ув’язнення Катерина Зарицька залишила спогад про Різдво 1959-го. Тоді вони «приготували пудинг з грибів, зробили торт і святкували на славу…»
Українці святкують Різдво Христове навіть в сталінських концтаборах. 1957р
1972 р. Галичина під окупацією СРСР.
Згадує Ірина Калинець, засуджена Львівським обл. судом «за антисовєтську агітацію і пропаганду» на шість років ув'язнення і три роки заслання у Мордовському таборі. В'язні катівні «Тюрма на Лонцького» розповідають, що на період свят був надзвичайно жорстокий режим. І допомагала їм лише тиха молитва. «Мене забрали після Різдва, 9 січня 1972 року, а наші арешти відбулися 12 січня. У ті святкові дні, кожен з нас подумки молився. Але в катівні не було святкування, рятувала лише молитва. Ми ділилися крихтами хліба, бо більше нічого не було. Запам'яталося, як за вікном на Старий Новий рік і на Водохреща було чути колядників. Люди спеціально йшли вулицею колядуючи, в надії, що ця коляда долине до нас. Я почула ту коляду - це незабутнє враження.». Пані Ірина згадує, що у табірні роки намагалися зустріти Різдво Христове належно. Старалися приготувати кутю з перлової крупи, а з сухариків вимочених у розчині ерзац-кави імітували торт, який перекладали маслом з лікарняних пайків. А найбільше нагадувала про свято на батьківщині коляда.
Ірина Калинець до арешту.
Цікаво почитати ці спогади. Окрім всього іншого цікаво ще й тим, настільки наші діди високо цінували це свято і намагались дотриматись його хоча б в дрібницях, як не виходило святкувати його по людськи.
З цих спогадів можна зробити також висновок - саме віра укріпляла каторжан, позбавляла їх стразу смерті, допомагала зберігати національну самобутність, наділяла незрозумілою невіруючим силою духу. Згадаймо матеріали, наведені в статті: http://povitrulka.blogspot.com/2015/01/blog-post_18.html З 1946 року радянська влада розпочала запеклу боротьбу з Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ), намагаючись підмінити її Російською православною (РПЦ).
Одним з найцікавіших, як на мене, спогадів є спогад К. Петрус. Спів черниці, нагадування про Бога визволило каторжан із застінків, але не надовго. Як тільки вони згадали про стукачів, до них повернувся страх смерті і вони одразу знов опинились на каторзі. Тільки один "доходяга" визволився з-під того страху і став вільним.
"На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених..." (Лук.4:18)
