Різдво в концтаборах, як його відзначали українці

      Дивлячись на цю повстанську відкритку, хочеться згадати, як же власне святкували Різдво борці за волю України і ті, хто опинився там як цивільне населення. Також зробимо розбивку по роках, адже СССР було тюрмою завжди.

1934 р. Галичина під окупацією Польщі.

     В польських тюрмах тих часів було багато українців-політв'язнів. Як і в кожній імперії, котра боїться повстань на загарбаних землях, українські повстанці утримувались якнайсуворіше. Проте й в таких умовах вони знаходили, як зберегти свою національність та віру. І чим більше ставало українців по політичним тюрмам, тим це ставало простішим. Так, коли 1934 року за ґрати потрапив фактично весь Крайовий Провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, своє перше Різдво вони зустріли в одиночних камерах, крізь товсті стіни яких неможливо було перегукуватися. Але це не спинило, і вони вирішили колядувати свистом. Просвистівши «Бог предвічний», вони продовжили далі, насвистуючи Різдвяні коляди.     А через два роки цей же гурт в'язнів відзначав Різдво в одній із найважчих в’язниць Польщі – «Святому Хресті». Після неодноразових відвідин і умовлянь священика начальник тюрми таки дозволив створити хор. Бандера, як лідер, організував хор арештантів, який виконав Службу Божу на чотири голоси.
     Коли ж священик затягнув коляду «Ісусе милий, ми не багаті, золота в дари не можемо дати…», засуджений на довічне ув’язнення Микола Климишин занотував у спогадах: «Це перша наша Служба Божа по трьох літах, де ми зійшлися разом, і співання Служби Божої і ще на кінець та коляда, що так докладно пасувала до нашого стану – все це викликало в нас надзвичайне почуття…»
     У складніших умовах доводилося відзначати Різдво у концентраційному таборі в Березі Картузькій. Його було створено в червні 1934-го після вбивства українським бойовиком Григорієм Мацейком польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, очільника політики "пацифікації"*, за ініціативи котрого проходили погроми українського населення на Волині, Лемківщині і Поліссі. Побої й приниження, яких щодня зазнавали «відокремлені», були важчими, ніж у тюрмах. Тут навіть колядувати заборонялося. Тому на Святвечір 1935 року, коли жандарми залишили відчиненими двері в камери, щоб безперешкодно «втихомирювати» в’язнів, двоє арештантів лягли на підлогу під дверима й стежили за рухом наглядачів. Коли ті віддалялися, в камері тихо колядували й припиняли спів, тільки-но ті наближалися.

* Пацифіка́ція (лат. pacificatio — умиротворення, замирення, успокоєння) — урядова політика, спрямована на утихомирення, замирення ("пацифізм", запроваджений насильницькими методами) локалізованих етносів (національних меншин). На даний момент вважається злочином проти людства і засуджується міжнародним законодавством.

Різдво в Золочівській тюрмі, 1932-й рік

1936 р. Сибір.

Згадує К.Петрус
      "Одна з таких “колядниць” (засуджена черниця) зайшла в наш барак і, зупинившись біля дверей, натхненним голосом почала вітати всіх із Різдвом Христовим. Це була жінка середнього віку із вимученим, але радісним обличчям і ясними палаючими очима.
      Не все населення бараку відразу зрозуміло її привітання, а дехто із задніх кутків почав навіть відпускати на її адресу сороміцькі жарти. Але коли, після того як хтось сказав їй “колядуй”, вона натхненним голосом почала співати різдвяний тропар, а згодом і кондак його, весь барак відразу замовк і в приміщенні стало так тихо, що було чутно лише спів черниці та цокання годинника на стіні. І нараз всі відчули, що стіни бараку кудись зникли, зник і лагпункт Сиблагу НКВС і кожен з нас на крилах навіяних хвилювань перенісся далеко-далеко від цих “оазисів” смерті… Кожен, схиливши голову, згадував своє далеке дитинство… щасливі вечори в колі рідної сім’ї, коли так радісно зустрічали дні цих зимових свят Різдва, Нового Року, Водохрещів.
      А голос черниці, колишньої сільської дівчини, урочисто славив Христа:

Рождество Твоє, Христе, Боже наш
Возсія мирові світ розума,
В нем бо звіздам служащії
Звіздою учахуся.
Тебе кланятися, Солнцу правди,
І Тебе видіти с висоти востока,
Господи, слава Тобі!

      А коли через кілька секунд понеслися над бараком слова кондака „Діва днесь”, мій сусід по нарах раптом схопив себе за сиву голову і став тихо ридати…
      Інший мій сусід, дідусь, інженер з-під Полтави, так само відвернувся до стіни і став тихо схлипувати… Інші ув’язнені також з великими труднощами стримували себе, щоб не розридатись на весь барак.
      А голос черниці продовжував славити Христа.
      Спів затих. Черниця полегшено і схвильовано зітхнула, іще раз кинула свій торжествуючий погляд на всіх жителів бараку і стала поздоровляти зі святом.
      — Поздоровляю всіх вас, мученики Божі, з великим святом Різдва Христового!
      Десятки пригнічених горем зі страхом голосів з усіх кутків бараку схвильовано і дружньо відповіли:
      — Спасибі, землячко, і вас поздоровляємо зі святом Різдва!
      Здавалося, що в цій колядці вже не було ніякої контрреволюції, але сексоти вже встигли донести куди слід.
      Не встигла черниця вийти з бараку, як на неї раптово наскочив табірний охоронник і заарештував. А через чверть години всі черниці вже були заарештовані і під конвоєм вирушили за зону табору, де в заледенілій землі був виритий ізолятор.
      Ідучи туди, черниці безбоязно продовжували співати різдвяні ірмоси: „Христос рождається, славіте.” Ніяка сила чекістів і їх прихвоснів не могла зламати гарний настрій сповідників Христа. Навіть в нашому бараці, коли вийшла з нього черниця, довго ще відчувався цей настрій і настала мертва мовчанка.
      Здавалося, навіть годинник зупинився, щоб взяти участь у мовчазних переживаннях радянських каторжан. Навіть деякі з доходяг попіднімалися на своїх місцях і здивовано прислухалися.
      І раптом один з доходяг, зібравши останні сили, крізь сльози вигукнув:
      — Смерть катам!
      І тієї ж миті всі знову відчули себе в’язнями, знову почулося цокання годинника, і знову всім захотілось покірно нести свій непосильний хрест. Цей вигук перелякав мешканців бараку, бо всі знали, що їх чекає, якщо не буде виявлений той, хто наважився вигукнути ці страшні слова. Та нещасний доходяга з колишніх інтелігентів, ще раз підвівшись зі свого місця, зміцнілим голосом додав:
      — Не бійтеся, товариші й брати! Це я сказав, і я за це сам відповім. Прокляття кривавому Сталіну і його банді!
      Через два дні на дошці наказів можна було прочитати наказ начальника табору: „За попівську вилазку і демонстрацію мракобісся по бараках для ув’язнених, колишніх монашок (ім’я, рек. стаття і строк) перевести в табірний ізолятор строком на три місяці із застосуванням повної ізоляції від решти каторжан із забороною листуватися із рідними протягом року, із обов’язковим веденням на роботу під конвоєм. Харчування штрафне.
      Зека (ім’я, рек. стаття, строк) за контрреволюційні вигуки в бараку № 27 в присутності всіх його жителів, також перевести в ізолятор без виведення на робот, а справу його передати в Третій відділ.”
      Через кілька днів бідний доходяга був уже мертвий.
      Так ми відсвяткували Різдво 1936 року".

1939-41 рр. Галичина під окупацією СРСР.

      Прихід у 1939-му на Західну Україну більшовиків, який охрестили «першими совітами», позначився небувалими арештами. За неповні два роки (до червня 1941-го) було репресовано понад 500 тис. осіб – кожного десятого мешканця Галичини. Ворог, один на всіх, примусив забути різницю між українцями та поляками, які однаково опинились за ґратами. Так, у 1941-му у Львівській тюрмі на наш Святвечір українці запросили поляків, а католицького священика – благословити їжу, що він і зробив польською мовою.      В січні 1941 проходив судовий фарс над 59 членами й симпатиками ОУН. Другий день суду припав на Щедрий вечір, і навіть перебуваючи на лаві підсудних, націоналісти спромоглися відзначити це велике релігійне свято: «Моя сусідка легко штовхнула мене й, обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: «Скубни трішки і подай далі», – згадувала пізніше одна з учасниць процесу Люба Комар. – Я здогадалася, що це було надвечір’я Йордану, і, скубнувши дрібочку, подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об’єднуючи нас усіх, наче за спільним столом на Щедрий вечір...». У ті дні 42 підсудних із «процесу 59-ти» було засуджено на смертну кару.

Згадує Богдан Казанівський, різдво 1941 року в Львівській тюрмі.      "План був такий: кожний мусів до Свят заощадити пайку хліба й чотири порції цукру. В запасі ми мали трохи цукру, який приніс зі світу один інженер-білорус і пристав до нашої української групи…      Я теж просив в’язнів, якщо в тижні буде юшка з пенцаку (перлової крупи), виловити всі зернята і скласти до окремої миски, а це була не абияка штука, виловити кільканадцять зернин із миски каламутної юшки. Та около 60 осіб нашої групи назбирали зернят пенцаку, може, з півтора літра. Жаль було дивитися на мищину того пенцаку, який почав киснути, бо до Свят-Вечора було ще кілька днів.      Пенцак ріс як на дріжджах, треба було перекидати його до інших мисок, але це нам не перешкодило здійснити наш план. Вже вранці в день Свят-Вечора ми до пенцаку додали цукру й м’якушки із хліба, добре вимішали разом і так зробили кутю. Білорус мав ще зі світу засушену булку, яку дав до нашої господарки. Я полупав її на малі шматочки, спаленим на металевій ложці цукром покапав кожний кусничок замість меду, й це була просфора".

1943-45 рр. Німецькі концтабори.

      

У 1943 році в Аушвіці (Освенцимі) націоналісти, або ж, як їх називали, «група Бандери», на Святвечір спромоглися дістати буряк, із якого зварили борщ. Святкову атмосферу було створено завдяки ялинці, позиченої у в’язнів-католиків, які вже відзначили своє Різдво.      Трішки легше стало в 1945-му. У той час українці мали більше контактів з рештою в’язнів, які, зокрема, працювали при кухні есесівців. Звідтіля можна було «організувати» консерви-сардини, окремі овочі.

1944-47 р. Франція-Россія.

      Згадує тернопільчанин Богдан Стасів, що воював в дивізії "Галичина".       Різдво 1944 року він святкував у Лотарингії (Франція). Саме там базувалось відділення зв’язку дивізії “Галичина”, в якому служив.       - Німці святкували Різдво у грудні і дивувались, що ми - християни - святкуємо його в інший час. Того дня вони встановили ялинку у залі, а командир почав запалювати на ній свічки. Перша - “За Німеччину”- запалала відразу, а друга - “За фюрера” - ніяк не хотіла спалахувати. Ми аж дусились зі сміху, бо ніхто з нас не мав симпатій до Гітлера, хлопці йшли у дивізію тільки для того, щоб воювати з москалями.       У січні ж українці влаштували своє Різдво. Вони сподівались, що навіть вдасться готувати кутю, адже раз на місяць солдати мали право отримати з дому посилку, вагою до 1 кг. Однак посилки запізнились. Тому Різдво вони справляли лише з салом та смаженою цвітною капустою.

      - Німці дуже заздрили, коли почули запах смаженого сала, бо в них його не було. А після такої різдвяної трапези ми почали співати колядки. У нас в роті було чотири хористи - вийшов справжній різдвяний концерт.

      Наступне Різдво пан Богдан святкував уже в радянському концтаборі під Москвою. На Святу вечерю українці зібралися вночі, повернувшись з другої зміни. Один з в’язнів зварив казанок каші і частував нею всіх, даючи кожному ложечку каші з побажаннями на наступний рік.
      - Це було як причастя, і завдяки цьому відчувалась атмосфера приходу Різдва.

      Найбільше запам'яталось Різдво у таборі в 1947 році. Тоді українцям вдалося "організувати" і кутю, і вареники, і голубці.
      - Усі дванадцять страв нам приготувати не вдалося, але вже те, що вдалося зробити кутю, усім надзвичайно підняло настрій. З піднесенням всі співали колядки так, що аж бараки тряслися. Перед тим ми пояснили в’язням інших національностей, яке свято ми відзначаємо, то нам із солідарності підспівували навіть узбеки та казахи. Хоча вони іншого віросповідання. А охоронці не могли зрозуміти, чого це раптом в’язні почали веселитися. Вони й гадки не мали, що є таке свято, як Різдво.
      Спільно проведена свята вечеря викликала в українців таке емоційне піднесення, що наступного дня кількадесят галичан наважилися не вийти на нічну зміну, аби не працювати у свято.
      - Нікого з нас не покарали, бо в камеру “на губу” могли посадити лише чотирьох, а українців у таборі було кілька сотень. Це святкування запам’яталося найбільше.
На волі ж пан Стасів відсвяткував Різдво аж у 1954 році.

1951-1953 рр. Россія. 

      Згадує Валерія РАДЗІЄВСЬКА.

      "Різдво ми в таборі святкували, хоч забороняли. Нам присилали з дому пшеницю, і ми просили дівчат на домовій кухні приготувати кутю. Я мала власну макітру. Поїхала з нею в Сибір, з нею і додому повернулася.      Звечора чепурилися. Розкладали табірні сукні під матраци, щоб розгладилися, а вранці, коли нам приносили пити окріп в алюмінієвих горнятах, тими горнятами їх прасували. Волосся накручували на великі цвяхи. Розпікали їх біля печі.      Отак причепуримося, рано постаємо і правимо самі собі службу Божу. Надзирателі товчуть до дверей, а ми молимося.      Ні свічок, ні калачів не було. Тільки спеціально на свята дівчата з хліборєзки, пекарні пекли торти із сухого хліба. Сухарі товкли, замішували з борошном і пекли коржі, потім перемащували їх кремом із цукру й маргарину. Яєць не клали. Ми ховали ті торти кожна у своїй тумбочці. Але вберегти їх було важко, тому що надзирателі все перевіряли і відбирали.
      Раз я торти сховала у верхні нари між матраци. Коли начальник ОЛПа прийшов на перевірку, я розсунула матраци, поставила пляцки і лягла поряд, ніби сплю. Мене бригадирка звільнила на кілька годин, бо я їй зробила кишені в бушлаті. Начальник піднімати не став.      Замість дідуха символічно збирали гілочки дерев і травинки.      На Різдво мусили працювати. Ми у швейній майстерні призначали на цей день прийом вольнонайомних, бо наглядачі замовляли нам шити одяг. Один жид, Ігор Федорович, дуже порядний був. Прийшов до нас у майстерню, ми йому налили горілки, він випив і каже: "Ідіть додому, яка з вас робота буде". І ми пішли колядувати. Часто так:

Бог ся рождає по світу цілому,
Лиш Україна в жалобі сумному,
Скрізь арешти й тюрма, муки й катування,
Що то не бувало на землі.
Каже Ісусик до рідної Мами:
"Так мені добре з тими діточками,
Я їх не забуду, а Я з ними все буду".

Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні,
Боже, Боже, Боже, волю дай.
А ти, рідний Батьку, веселися з нами.
Ми будем довіку твоїми синами.
Щоб весело було всім,
Усі по-свому говорим,
По-вкраїнськи помолися і співати так берися.
Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні,
Боже, Боже, Боже, волю дай."

Ще таку співали:

Славний наш Бандера хоч і ув'язнений, він прийде.
Визволить Вкраїну від катів червоних раз на все.
Задзвонять дзвони, затрублять труби в слушний час,
Ми йдем до бою, Ісусе рожденний, рятуй нас.

      Вечеряли не всі разом, а гуртувалися земляки. Одного разу нас запросили до себе литовці з іншого барака. Вони святкували 25 грудня. Їли не кутю, а кльоцки з маком - щипане тісто. Після вечері вони палили папір, а на стіні що-небудь тінями відбивалося. Дивимося і вгадуємо: "Воля-воля-воля! Лагер, лагер..."

У 1955 році «патріарх» українських політв’язнів Михайло Сорока (помер на 36-му році перебування в тюрмі) в листі до сина писав про їхнє Різдво: «І ми тішились, що й ми за звичаєм наших предків вшановуємо цю дату. Бо що-ж представляємо самі, відірвані від традицій, звичаїв, думок та стремлінь тих, що жили віками до нас?..»

Дружина Сороки, а в період визвольної боротьби керівник Українського Червоного Хреста, засуджена на 25 років ув’язнення Катерина Зарицька залишила спогад про Різдво 1959-го. Тоді вони «приготували пудинг з грибів, зробили торт і святкували на славу…»

Українці святкують Різдво Христове навіть в сталінських концтаборах. 1957р

1972 р. Галичина під окупацією СРСР.

      
Згадує Ірина Калинець, засуджена Львівським обл. судом «за антисовєтську агітацію і пропаганду» на шість років ув'язнення і три роки заслання у Мордовському таборі.      В'язні катівні «Тюрма на Лонцького» розповідають, що на період свят був надзвичайно жорстокий режим. І допомагала їм лише тиха молитва.      «Мене забрали після Різдва, 9 січня 1972 року, а наші арешти відбулися 12 січня. У ті святкові дні, кожен з нас подумки молився. Але в катівні не було святкування, рятувала лише молитва. Ми ділилися крихтами хліба, бо більше нічого не було. Запам'яталося, як за вікном на Старий Новий рік і на Водохреща було чути колядників. Люди спеціально йшли вулицею колядуючи, в надії, що ця коляда долине до нас. Я почула ту коляду - це незабутнє враження.». Пані Ірина згадує, що у табірні роки намагалися зустріти Різдво Христове належно. Старалися приготувати кутю з перлової крупи, а з сухариків вимочених у розчині ерзац-кави імітували торт, який перекладали маслом з лікарняних пайків. А найбільше нагадувала про свято на батьківщині коляда.

Ірина Калинець до арешту.

      Цікаво почитати ці спогади. Окрім всього іншого цікаво ще й тим, настільки наші діди високо цінували це свято і намагались дотриматись його хоча б в дрібницях, як не виходило святкувати його по людськи.
      З цих спогадів можна зробити також висновок - саме віра укріпляла каторжан, позбавляла їх стразу смерті, допомагала зберігати національну самобутність, наділяла незрозумілою невіруючим силою духу. Згадаймо матеріали, наведені в статті: http://povitrulka.blogspot.com/2015/01/blog-post_18.html З 1946 року радянська влада розпочала запеклу боротьбу з Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ), намагаючись підмінити її Російською православною (РПЦ).
      Одним з найцікавіших, як на мене, спогадів є спогад К. Петрус. Спів черниці, нагадування про Бога визволило каторжан із застінків, але не надовго. Як тільки вони згадали про стукачів, до них повернувся страх смерті і вони одразу знов опинились на каторзі. Тільки один "доходяга" визволився з-під того страху і став вільним.

"На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених..." (Лук.4:18)

День Соборності України

Це свято було започатковано 22 січня 1919 року, коли було проголошено Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, а з 1999 року святкується щорічно. Давайте разом перегорнемо сторінки історії, що пригадати як все відбулося.
1919 рік, завершилась Перша Світова Війна. Впали такі імперії, як Російське Царство , Австро-Угорщина та Пруссія. На уламках двох останніх будувались європейські держави. З Росії ж виліз червоний дракон з зіркою-клеймом на лобі, знаний як Радянський Союз.
Україна стояла в епіцентрі нових держав, більше того була розірвана, як і сьогодні, на західних і східних, щоправда тоді це звучало більш офіційно - Українська Народна Республіка (УНР), керівництво котрої здійснювала Директорія УНР на чолі з Володимиром Винниченком та Західноукраїнська Народна республіка (ЗУНР), з управлінням державного секретаріату ЗУНР на чолі якого стояв Кость Левицький.

Проте і цей поділ не був завершений. Політика надалі розділяла менталітет людей. Для прикладу в Директорії Трудовий Конгрес розпався на три непримиренні табори:
1.«Селянська спілка» і група Галагана, що виступали за довіру до Директорії.
2.Меншовики, бундівці, російські есери, що закликали скинути Директорію і самим правити, відновивши часи Російського Царизму.
3.Ліві течі різних інших партій, котрі закликали до об’єднання з червоним клеймованим драконом.

Тобто політично й ідеологічно українці все ще не могли відійти після двохсотрічного російського рабства, тому радо зомбувалися агітками сучасних проросійських українців, а то й російських агентів.
На заході теж не було мирно, хоча влада і народ була більш ідеологічно спрямована в єдиному проукраїнському руслі, проте на дану територію задивлялась Друга Річ Посполита, Угорщина та Румунія.

Таке навантаження з усіх боків не могли витримати дві розділені держави, з одним народом, маючим одне руське походження (Русь і Росія це різні речі), одною вірою. Це все було зрозуміло задовго до Акту Злуки і сама ідея про з’єднання в єдину державу давно виношувалась в серцях українців. Зокрема, 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю".

Вагон, у якому було підписано акт возз'єднання. Зараз музей на Фастівському вокзалі. Працює дві години в п'ятницю.

На засіданні З січня 1919 р. УНРада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку".
Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо.

До-речі, зверніть увагу на фотографії прапор України знизу синій, а зверху жовтий, а не як у нас зараз.

Отже продовжимо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УНРади і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця.

Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.
22 січня 1919 р. – день Соборності України, день котрий необхідно щоб настав і сьогодні, бо останній Майдан таки показав новий поділ східнян і західнян, як і в минулому, сьогодні також на Україну давить Росія. Цикл повторюється тож усі українці мають згадати, що вони навіть не козацького, а таки давньоруського роду (не плутати з російським), згадати свої традиції, котрих ворог не має і не знає і з гордістю визнавати себе українцем, як майже століття тому це зробили наші пращури. Слава Україні!

Для Вас працювали Годрік (в еРепі як Отрелос) і Повітруля 

Феномен російського світосприйняття

Вітаю вас, любі друзі!

У зв*язку з альтернативною обдарованістю модераторів в еРепаблік, ми змушені були переїхати в підпільні застінки блоггерської "Криївки". Хочеться подякувати Повітрулі за таку блискучу ідею. Щиро сподіваюсь, що цей блог існуватиме і після завершення наших каденцій, та й узагалі - вихід за межі гри відкриває неосяжні горизонти в майбутньому....

 Ця стаття мабуть не дуже відповідає суті Міністерства Культури - просвітницького органу, що несе прекрасне світло знань про звичаї Батьківщини у темряву душ, узятих у полон бісом ігроманії. Але, тим не менш маю певні причини, щоб її опублікувати, а саме:

По-перше, вона безпосередньо стосується причини нашого переїзду. По-друге, вона була моїм дебютом в еУкраїнській пресі після еВоскресання. Ну й по-третє - ну не знаю, актуально мабуть, є ще чимало наївних душ, що сподіваються на прозріння наших північно-східних "братів". Віра - мабуть, найпрекрасніше та найчистіше почуття, але, на жаль, у нашому жорстокому світі іноді варто позбуватись від шкідливих іллюзій.

З оригіналом статті можна ознайомитись тут, як комусь раптом цікаво, вона якимось дивом не постраждала від караючої длані ватомодератора, а тут спробую її підправити, розширити й адаптувати до сучасності. Одним словом - більшебукв

Я не раз зустрічав і на просторах інтернету, і в реальному житті, і навіть в покликаній забути нас про РЛ еРепаблік десятки-сотні-тисячі відчайдушних людей, які з наполегливістю намагаються переконати людей з "ватним" світоглядом в неправдивості їх бачення ситуації в Україні, та і власне в цілому світі.

У Біблії сказано - "Стукайте - і вам відчинять". Але біда в тому, що не за всіма дверми ховаються живі та мислячі істоти. Можна годинами стукати в двері пустого сортиру, але боюсь, що крім булькання, перепрошую, лайна та шарудіння опаришів ви звідти не почуєте. Якщо ви - вічні, і століття пробігають мимо вас як секунди, можна покладати надії на те, що мешканці коричневого озера пройдуть цикл еволюції та набудуть здатності говорити та відкривати двері. Але боюсь, за цей час самі двері розсиплються, та і не можемо ми туди стукати століття - надто обмежений час відведений нам, людським істотам. Тому на цей випадок є й інша порада "Не метайте бісер перед свинями"

Краще зробіть з цього бісеру калину

Проблемою більшості людей є те, що вони часто "плавають" по поверхні, не бачачи "кореню", першопричини того чи іншого явища. У нас завжди було заведено не особливо тепло відгукуватись про чинну владу - я б сказав, усякий українець - природжений анархіст. Будь-яка людина, наділена тою чи іншою владою для нас a priori мудак. В цьому є певний сенс, хотілось би згадати відому притчу про терен, але боюсь, що моя стаття і так займатиме неоковирний простір в кількадесят кілобайт тексту. Ми незадоволені ситуацією в країні. Корупцією. Але весь час чомусь забуваємо одну маленьку деталь - а хто привів цих виродків до влади?

 Кравчук, Кучма, Янукович - вони хіба прийшли до владу через озброєний переворот? Ні, любі мої, вони стали президентами завдяки демократичним виборам. І брудом та кров*ю їх діянь осквернені руки більш як половини українців, які голосували за них. Я не згадав у цьому списку Ющенка, бо яким би безвольним слизняком він не був, перші 2-4 роки після Помаранчевої революції тимчасово відкрили світло надії на краще майбутнє нашій країні. І Порошенка, хай би яким би абсурдним та позбавленим логіки не був цей вибір - наш змучений, переляканий, наївний та не дуже розумний народ виявилося дуже просто купити на шоколадну цукерку під назвою "АТО за кілька годин". Тільки, сталося як і з продукцією його липецьких фабрик - замість омріяного аромату какао-бобів наш народ отримав повний рот самі знаєте чого.

До чого я це веду? Усі чомусь співають пісеньки, ставлять свічки за упокій та узагалі тепло виражаються лише про одну людину, яка постає в образі такого собі гидкого карлика, який своїми гидотними руками ламає мир на землі. І забувають про те, що за цим карликом стоять мільйони, що прославляють його діяння, моляться на нього як на божество та готові горлянку розірвати кожному, хто посміє хоч криво подивитись в сторону їх ідола.

Так друзі мої. Не списуйте усе на пропаганду. Януковича теж обслуговували сотні політтехнологів та іміджмейкери. Якщо хочете сказати, що він просто пикою та айсікью не вийшов - будь ласка

О боже, какой мужчина

А стосовно IQ - почитайте висловлювання усяких там Мілонових-Мізуліних, тільки головне тазом запасіться щоб килими не довелося прати. Не хочу сказати що люди порозумнішали, але ригівське Обло набрало лише 10%, 

Уже 3 термін х*ло керує Росією, оббираючи її до нитки та розподіляючи між собою та своїми друзями нафтові прибутки, в той час коли народ погруз у бідності. Уже місяці йде кровопролитна війна на сході України, в якій вже гинуть не тільки бородаті найманці, але й молоді призовники. Де російський майдан? Де хоч найменші ознаки сумнівів? Ні, лише кривавий шал, сповнені ненависті очі та оскалені зуби скрегочуть на українців, що мали нещастя побажати своїй Вітчизні кращої долі. Наша кров - на їх руках, і ми маємо це запам*ятати, вкарбувати в пам*ять свого народу - інакше ми приречені отримувати кинджал в спину знову і знову. І ні аргументи, ні прохання - ніщо не допоможе. 

Не вірите - тоді сходіть вночі в якийсь неблагополучний район свого міста, та на наполегливу рекомендацію поділитися своїми життєвими благами спробуйте почати вишукану дискусію на тему моралі та справедливості. Пара днів в реанімації насправді не така вже і висока ціна за науку на все життя.

Ось він, той самий ватник. Неабияк вдалий збірний образ типового... ватника. Справді, настільки вдалий, що мені важко придумати синонім. Сіра нещасна істота, латана-перелатана, з підбитим оком, змушена ховатись від негараздів та суцільної безнадії в чарці низькоякісного самогону... сповнена ненависті до усіх, хто посмів жити по-іншому.

Істина пізнається в дрібницях. Забудемо на секунду про те, що цим істотам байдужі сотні людських жертв, ріки пролитої невинної крові та зруйновані людські долі. Блиск меча бога Війни часто осліплює очі. Давайте відійдемо від глобального, та роздивимося наших підопічних під мікроскопом, як хвацькі біологи.

Вибач, але ти народився в Росії. Тобі не скуштувати полуничної коли, фейх?йової фанти та снікерса з васабі. Я й сам гурман, але не настільки радикальний, щоб звинувачувати долю за народження не в тому місці лише через чипси з манго. Абсурд, справді? А ще рік-два назад, до сумних подій сучасності соціальна мережа "Вконтакті" аж кишіла подібними спільнотами, що збирали сотні тисяч підписників. Навіт обитель росіянського гумору "МДК" грішила подібними постами. Куди поділися всі ці люди? Щось підказує мені, що гучніш за всіх кричать "Кримнаш! та Падавітісьсваімпармєзанам!".

Футбол. 22 здорових чоловіків не можуть поділити один маленький шкіряний м*ячик. Але ж скільки емоції вирує навколо цього дійства! Які перепади настрою у російських уболівальників -ще учора вони готові були цілувати не найприємніші частини тіла своїх спортсменів за подаровану перемогу, а сьогодні вже готові вчинити над ними суд Лінча. Sic transit Gloria...

Гейропа, все гниє, гниє та ніяк не згниє, як тіло Вождя в Мавзолеї. Об*єкт ненависті кожного ватника - проклятий край, в якому за лузгання насіння в транспорті тебе чекає штраф в кілька місячних доходів. Але тим не менш, тисячі колорадів та антимайданівців подають документи на візи, і їдуть в Содом вчитись та працювати. Так, уявіть собі - в тій самій Гейропі живе чимало ватників! На вулицях Кракова "су?абл**ть" звучить на кожному кутку, та й недавно пройшовся невеликий маршик з прапорами Донбабве-Луганди, залишивши після себе кілька розбитих облич та пляшок з-під горілки. Гуляючи Ганновером, цим прекрасним містом, то й чуєш кацапський говірок з характерним оканням.(хоч в Дюссельдорфі на щастя ще ними не смердить) Поневолі думаєш - а що ж вам у вашій Роіссєшці не живеться?

І тимчасово позбувшись інстинкту самозбереження, питаєш одну з цих осіб, яка стоячи на чужій землі почала  в голос штовхати ідеї "узького міра" - а якого хріна ти тоді тут робиш, якщо у вас там Путін рай на землі збудував? Кров*ю наливаються очі, та стискаються кулаки у нашого пацієнта. Нема йому що сказати, крім рідного "с*кабл*" та начистити мені мармизу. Але я не один, зі мною кілька одногрупників(при чому один в кольчузі та з мечем=)), а російська сміливість починається наявністю беззахисної жертви та закінчується реальним шансом отримати відсіч. Тому своє універсальне закляття воно бубонить собі під носа, разом із сподіваннями зустріти мене колись одного у темній вулиці.

Дивна ти істота, о ватнику! З піною в роті ти проклинаєш західну культуру, роблячи жалюгідні потуги її відтворити! Ненавидиш нігерів, та слухаєш своїх Міш Маваш та інших православних(тм) реперів! Розказуєш про сотні геїв на вулицях Амстердаму, що палають бажанням гвалтувати слов*янських немовлят, та репостиш черговий лохотрон з роздачею бездуховних айфонів, і навіть у суперечці зі мною, в своїх численних лайливих виразах, ти неодноразово робиш натяки на гомосексуальні контакти.... І борешся самовіддано з фашизмом, поставивши на аву колорадську стрічечку, разом із закликами убивати людей іншої нації, волаючи на кожному кутку про свого воєвало-діда, над чиєю забутою на далекому цвинтарі могилою ти не пролив жодної сльози...

Лицемірний ти ватнику. Простити можна завойовника, бо чужою кров*ю він мріє здобути благо для своєї власної родини. Прощення гідний божевільний - бо не відає він що робить. 

Лицеміре ти, що не вірить у власний чин, та бажає лише одного - зла усім тим, хто хоч на щабель вищий за тебе самого.

Тому гниє Україна, Європа і Америка від бездухоності - як і той чемпіон-спортсмен уже 10-ий рік помирає від стероїдів, на якого ти хотів бути схожим, як і та буржуйська актриса, про яку ти мрієш у нічних фантазіях, гниє від безтурботного стилю життя... Бо за всім цим самообманом ти ховаєш власну ницість та недолугість.

Не тратьте свої потуги на спроби - ви нічого не зміните. Б*юсь об заклад, якщо ви витягнете з дрімучого села чергового путініста, поставите його на вершині якогось Манхеттенського хмарочосу, та покажете йому велич збіднілої від держборгу піндосії у всій красі - ви нічого не зміните. Навпаки, ще більша ненависть, заздрість та жорстокість запече в його серці.

Бо ватництво - це не політична орієнтація, і навіть не релігійна секта. Ватник - він як той гвалтівник, що ненавидить себе і всіх довкола за свою власну недолугість, і силою намагається змусити до любові тих, хто сміють бачити його таким, яким він є. А на практиці відомо лише два способи боротьби з гвалтівниками - грати тюрми, що ізолюють його від суспільства, або свистяча в повітрі куля, направлена рукою месника.

Біда лиш у тому, що 140-мільйонну країну не огородиш парканом, і власну зброю ми роздали, а месників - самі поховали власною байдужістю. В*ячеслав Чорновіл, Сашко Білий, сотні УНСівців, замордованих за часів Кучми у ментівських застінках, наші солдати, яких розстрілюють як мішені, бо їм заборонено стіляти згідно перемир*я....

Залишається лиш надіятися. Надіятися на Бога. Бо в людях вже давно утрачено віру.

UkrainianGuerilla, 22.01.15

Історія однієї української колядки

      Нагадаю, що цикл зимових свят на Україні розпочався ще в грудні і буде тривати аж до кінця січня. Сьогодні мова піде про одну з найбільш знаних і співаних колядок. Мова піде про колядку „Нова радість стала”.

Нова радість стала, яка не бувала,

Над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,

Як чоловік пеленами убого вповився.

Просиме тя царю небесний владарю

Даруй літа щасливії цьому господарю

Цьому господарю тай цій господині

Даруй літа щасливії всій його родині.

      Це традиційний варіант колядки, в якій величається Христос. Одначе ця колядка має безліч варіантів, написаних в різні часи, різними авторами. Мені видався найбільш несподіваним варіант колядки, написаний у 1920-х роках, текст якої широко друкувався в тогочасних пісенниках.
      Християнську віру в спасіння через Христа спробували замінити на віру в Леніна, а Царство Небесне було відповідно замінено на царство людини. І мене хтось буде переконувати, що комунізм це не релігія?

Нова радість стала, яка не бувала:

Зоря ясна п'ятикутня на весь світ засіяла.

Упали вівтарі, покотились царі.

Слава люду робочому, чабанам, шахтарям!

Слава й цьому господарю, його господині.

Хай щасливо проживають у новій родині!

Не так господарю, а як його дітям.

Хай щасливо виростають, щоб дуків побити.

      А це ще один варінт совітської „колядки”, що був зафіксований у тих же 20-х роках на Вінничині:

Нова радість стала, яка не бувала:

Довгожданна зірка волі в Жовтні засіяла.

Де цар був зажився, з панством вкорінився,

Там з голотою простою Ленін появився.

      Не можу оминути увагою й інший час, який народив нові варіанти „Нової радості” - це час боротьби УПА. До початку воєнних дій між фашистською Германією і комуністичними Совєтами по всій Західній Україні відбулись сумнозвісні події, що спричинились до величеної кількості смертей українців, викорінення, вивезення сімей, цілих сіл до Сибіру. Різдво Христове з радісного свята, напоєного святістю і надією перетворилось в сумний Святвечір.
      Поет-підпільник Михайло Дяченко - „Боєслав” переспівав „Нову радість” і назвав свою колядку „Сумний Святий вечір”. Колядка настільки відповідала настроям тогочасного західноукраїнського люду, що надовго увійшла в домівки. Змінювався лише рік Святвечора. Згодом текст колядки постійно доповнювався. Зрештою, вона стала народною.

     Українська Різдв'яна колядка часів УПА, котру співають в усій Карпатській Україні від Буковини й Гуцульщини до Лемківщини нараховує стільки куплетів, що для заспіву їх усіх потребує цілу ніч, од Свят Вечора й до рана.

Сумний Святий Вечір в 46-м році,

По всій нашій Україні плач на кожнім кроці. / 2

Сіли вечеряти, а діти питають:

"Мамо, Мамо, де наш Тато? Чом не вечеряють?" / 2

Тато на чужині за синами плаче,

Мав він їх, як трьох соколів, більше не побачить. / 2

Один син у Сибіру, другий у Берліні,

Третій пішов у Бандери, щоб служити Україні! / 2

Сумний Святий Вечір в 46-м році,

По всій нашій Україні плач на кожнім кроці. / 2

      Ця колядка відрізняється від того, що написав Михайло Дяченко, тут співавтором є український народ.
      Перу поета-підпільника належить ще одна колядка „На столі на сіні”, співана на мотив „Нова радість”:

На столі на сіні 

(повстанська колядка 8.12.1946 р.)

На столі на сіні

Свічка сльози ронить,

Сумно, сумно у хатині —

Мати б'є поклони:

О, змилуйся, Христе,

Зглянься, Божа Мати, -

Замініть мої Ви сльози

І тяжке прокляття.

Де ж ти, любий сину?

Де ж ти, мила дочко?

І цілує, к серцю тулить

У крові сорочку.

На Різдво уранці

Сніжок пролітає,

Сива мати, мов зозуля,

З горя умліває...

- Ой прилети, сину,

З раю, з того світа,

Відплати катам за мене

В хаті неогрітій!

Ой прилети, доню,

3 дикого Сибіру —

Розпинають Україну,

Її славу й віру!

Вислухай молитву,

Боже щедрий, Боже! -

Хай блаженна наша зброя

Ката переможе!

      Пройшов час, визволилась Україна від совітської окупації, а колядка „Нова радість” знову переспівана, але в ній уже повернулась Надія. Судячи по всьому колядка, написана в 1990-х роках, автор невідомий:

Гей, по всьому світу

Нова радість стала:

Ще не вмерла Україна,

Воля й слава не пропала!

Не забули, браття,

Ми страшну годину,

Як душили душогуби,

Нашу неньку Україну.

В кайдани кували,

По тюрмах саджали,

Тисячами люд невинний

В сиру землю закопали.

Скрізь руїни й сльози,

Сум і жаль, і туга:

Отакі сліди лишали

Нам московськії катюги.

Всі надії нині

Лиш на тебе, Боже,

Що державу збудувати

Україні допоможеш!

Щоб Тебе славити

І Тобі служити,

Від усяких супостатів

Твою віру боронити!

Нова радість стала,

Яка не бувала:

Ще не вмерла Україна,

Воля й слава не пропала!

      Отака насичена, іноді несподівана, доля випала найвідомішій українській колядці „Нова радість стала”.

Христос народився!


Матеріал підготувала Superpixie ^_^

Повстанське різдво - коляда та різдвяні відкритки

   

   

     Виховані в дусі українських традицій і християнської віри вояки УПА, перебуваючи у стані війни, намагались дотримуватися народних традицій, віддавати шану релігійним святам, серед яких Різдво чи не найвеличніше.
    Зазвичай повстанці прагнули відсвяткувати Різдво в селах – тих, де не було радянських гарнізонів. Зайшовши до населеного пункту, вони обирали кілька хат на околиці, просили господарів готувати кутю та святкували разом із селянами. При цьому навколо села виставляли стійки, які мали стерегти, щоби до населеного пункту раптово не ввірвалися МДБісти.

    Повстанський святвечір 1947 року в Лемківських лісах Володимир Тютюн (псевдо «Блудний») згадує так: «Помолилися ми біля ялинки, прикрашеної шишками і сіли до святої вечері. Не було дванадцяти страв, родини, але була віра і завзяття, була коляда, що єднала нашу повстанську родину. На прохання ройових і стрільців, командир дозволи піти в село. У Чертіжному нас ждали. Ми ходили по селянським хатам, спільно колядували, віншували. Над ранок повернулися до табору».

      Але і в криївці не забували святкувати Різдво. Хоча замкнений простір і бойові умови не давав можливості дотриматись усіх народних традицій, які во-ни пам'ятали з дитинства.

      Цього дня упівці намагалися приготувати кілька смачних страв до різдвяного столу, прикрашали ялинки, навіть робили дідуха. Під час святої вечері після загаль-ної молитви кілька слів і побажань завжди говорив командир, потім всі молилися та сідали за святковий стіл, проглянувши попередньо всі підходи до криївки аби рап-тово не наскочила облава. Розважали себе чим могли: співали колядок, розповідали веселі історії зі свого життя, згадували рідних.

      Але для багатьох і багатьох повстанців Різдво ставало днем, коли їхня душа відходила до Бога. Сутички з НКВД-истами, бої, диверсії, засідки – величне свято супроводжували стрілянина та кров. Влада, для якої не було нічого святого окрім Леніна в мавзолеї, радо користуватись нагодою застати повстанців в найневигідні-шому стані.

      «Сьоме січня 1946 року. У селі Синягівка Збаражського району Тернопільської області енкаведисти знайшли криївку, де був підпільник Смерека і з ним чотири дівчини-підпільниці без зброї. Смерека до останнього боронить вхід до криївки, а вкінці у безвихідній ситуації постріляв усіх дівчат (між ним своїх двох сестер), а сам, важкопоранений і непритомний, попав у руки ворога, де невдовзі помер».

      «Сьоме січня 1947 року. У лісі с. Сукіль (район Болехів Станіславської області) емведисти оточили у криївці повстанців Ворона, Соловія та Сосну. Завзято відби-ваючись, повстанці знищили емведівського лейтенанта, а другого лейтенанта важко ранили та в безвихідній ситуації самі пострілялися».

      Того ж дня на хуторі Підвал-Дроздовичі (район Городок, Львівська область) емведисти оточили в одній хаті підпільника Ігоря (крайовий референт пропаганди ОУН Львівського краю Володимир Херсонець). Ігор веде бій сам один. Двічі емве-дисти закидають хату гранатами, думаючи, що Ігор уже вбитий, і обидва рази, під-ступивши до нього зовсім близько, падають по кілька вбитими від вогню його зброї. Вистрілявши свої набої, Ігор довший час бореться здобутим у ворога автоматом. Вкінці емведисти підпалюють хату. Тоді, зовсім знесилений виливом крові, Ігор, щоб живим не датися, стріляється…

      Бажання повстанця зустріти Різдво в сімейному колі, так як навчила їх це робити українська мати, так часто оберталося трагедію, що про такі випадки склали навіть пісню:

   

     Сьогодні, коли ми цілком вільні святкувати Різдво Христове, багатьом українцям, на жаль, це уявляється, як релігійна пропаганда, як насилля релігії на їхніми душами. А от в часи упівської боротьби, коли святкування було пов'язане із смертельним ризиком, тоді люди знали, що це свято їхня сила, їхня надія, їхня незламність. Сотник Мирослав Симчич вдало сказав щодо значення духовної зброї для воїнів УПА: «Скажу вам, що і повстанська коляда, і пісня були тоді й пізніше сильною духовною зброєю, часто сильнішою за кріса. Повстанські пісні не лишень підтримували дух вояків УПА у боротьбі з жорстоким ворогом, а й зберігали віру народу в незалежну Україну протягом всього часу совєтської окупації».

     А зараз хочу торкнутися одного цікавого, як на мене, атрибуту повстанського Різдва – це Різдвяні листівки, якими повстанці по можливості вітали своїх рідних, коханих чи побратимів.

     Як влучно охарактеризував унікальне явище створення повстанських Різдвяних листівок історик, дослідник Руслан Забілий - в умовах визвольної боротьби, ці листівки були тим засобом, що у бойові будні повстанців вносили незбагненну Різдвяну містерію. 

    Їх або малювали, або виготовляли за допомогою друкарських пристроїв, схованих зазвичай під землею, у криївках. Часто підпільні художники на папері роз-фарбовували аквареллю візерунок чи будь-який малюнок різдвяного змісту і допов-нювали його вітальним текстом. Випуском листівок займалися Любомир Рихтиць-кий і Степан Голяш, Юрій Костів, Мирон Левицький. Проте в умовах конспірації імена художників, як правило, не розголошувалися.

     На Різдвяних листівках зображувались не лише традиційні елементи Різдвяної містерії, а й національно-визвольні символи: повстанці, які прийшли колядувати у село, чи, наприклад, символічна Свята вечеря у військовому наметі, а ось люди зі зброєю у руках ідуть поклонитися до скромної карпатської оселі, де Діва у вишиванці поєднала у собі риси їхніх матерів, коханих, сестер… Над хатиною сяє звізда – не радянська п'ятикутна, а справжня, Віфлеємська.

     Але були й інші листівки, надруковані поліграфічним способом, з кольоровими малюнками, які друкувалися закордонними частинами ОУН та представництвами Української Головної Визвольної Ради, виготовлялись у Німеччині, США, Канаді. Здебільшого вони поширювалися на еміграції, на Україну ж їх доставляли закордонні кур'єри ОУН.

     Ці листівки виготовлялися нашими митцями в еміграції, зокрема, Яковом Гніздовським, Едвардом Козаком, Петром Андрусівим, Галиною Мазепа та ін. У них ми знаходимо поряд із різдвяними мотивами українські краєвиди, спогади про боротьбу ОУН-УПА, про Княжу та Козацьку добу. Листівки не тільки нагадували українцям за кордоном про батьківщину, їх також розповсюджували для збору коштів на підтримку боротьби за незалежність України.

     Розкидані по всіх усюдах українці обмінювалися Різдвяними листівками, де писали «Просимо тебе, Царю, просимо всі нині, пошли долю, верни волю любій Україні!». Залишені на листівках сповнені віри рядки колядок-молитов, палке бажання «Щоб Україна могла радіти! Христос вродився! Славіте!»

Невеличка виставка
повстанських Різдвяних листівок

Гуцул і повстанець з далеких гір з надією дивляться на купол собору Святого Юра у Львові, який довгими століттями був центром духовності Галичини і Лодомерії, серцем Української греко-католицької церкви.

Символ надії українців - Віфлеємська зоря. 

Листівка видана у 1947 р. Пресовим Бюро ЗП УГВР. 

Художник не відомий. Місце видання невідоме.

Янгол вказує партизанам - Свято настало і пора згадати і про святе.
Видана не пізніше 1952 р. Це встановлюється за надруком на звороті такого змісту: «…що буде в 52?? Свободна Україна! Певно: в 53» .
Автор і місце видання невідомі.
Цікаво читати такі написи, адже в 1953 тільки помер Сталін, а за свободну Україну вмирають ще й досі. 

Йдуть до церкви, не втрачаючи пильності, із зброєю в руках. 

Не дуже суміщається з постулатом про «другу щоку» і пацифізмом, який намагаються нав'язати християнству. Листівка видана Пресовим Бюро ЗП УГВР у 1947 р. 

Місце видання невідоме.

Скромна святкова вечеря, якій раділи і кожну крихту якої 

цінували на відміну від сьогодення, недогарок свічки, 

чатовий і малесенька надія у небі. 

Листівка мала чистий зворот без надруків та подільних ліній. 

Місце, дата і видавець невідомі.

Повстанців прийшли вітати дітки.
Видана в 1952 р. або напередодні. Місце видання не встановлено. Художник Юрій Костів намалював дві листівки, однакових за манерою виконання та стилем. На звороті написано: «Наліпляючи українську поштову марку, допомагаєш Воюючій Україні!» У правому куті розміщено два прямокутники для наліплювання марок. Один підписаний: «Українська марка», інший «Державна марка». Традиційно на листівках розміщується тільки один прямокутник. У даному випадку їх два через те, що поряд із прямокутником на який наліплювалася обов'язкова марка держави відправника, додатково ще доліплювалася недержавна марка Української підпільної пошти. Марка УПП купувалася додатково з метою фінансової підтримки діяльності підпілля.

Ще одне традиційне для повстанської агітації зображення трьох воїнів - 

упівця, княжого дружинника і козака як представників воїнства 

українського народу. Тут вони представлені як три царі, 

котрі вклоняються Новонародженому. 

Не вказано місця і часу видання. Автор: художник А. Каника.

Стрілець охороняє сільську церковку, щоб українці могли спокійно 

поклонитись Богу в часи комуністичного безбожжя. 

Без місця і часу видання. 

Автором листівки є художник, що підписався псевдонімом «Лев».

Молитва у наметі. 

Видана у 1952 р. або напередодні. Місце видання невідоме. 

На звороті напис: «Різдво в Україні 1952 року». 

Автором листівки є, очевидно, Юрій Костів. 

Цікаво, що молитовний намет також стояв на Майдані в Києві зимою 2014 року. 

Та й не тільки в Києві. 

Листівка спеціально до Нового року - намальована олівцями. 

Місце, час видання і автор невідомі.

Повстанський вертеп: вірою і зброєю по сталінському концтабору. 

Видана у 1947 р. Пресовим Бюро ЗП УГВР. 

Місце видання та художник невідомі. 

Уявіть собі, навіть в Сибіру, під дулами автоматів за колючою поволокою, в холодних бараках, не зважаючи на всі погрози адміністрації і стукачів, українці святкували Свято, якого ниньки в теплих ситих хатах зрікаються. 

     Розширений коментар дивитись тут: http://povitrulka.blogspot.com/2015/01/blog-post_25.html

Повстанська різдвяна ялинка. 

Місце, час видання і автор невідомі.

Дівчина ризикуючи життям і свободою принесла повстанцям скромну вечерю до Різдва. Командир вітає посланницю з дому, та про те що йде війна - не забуває, 

вартовий стоїть між деревами. 

Ця листівка виконана складаною. На звороті надруковане вітання. 

Місце, час видання і автор невідомі.

Повстанська коляда. 

Видана в 1952 р. або напередодні. Художник: Юрій Костів

Повстанні смиренно поклоняються Добрій Новині, який провіщає ангел з небес. 

В силуеті церков на задньому фоні можна чітко впізнати 

собори Святої Софії Київської та Святого Юра у Львові. 

Діти радіють, жінки плачуть, чи від радості за Добру новину 

чи від горя за сплюндровану безбожниками Вкраїну. 

Повстанський дідух з гранатою та гвинтівкою. 

Свічка на хлібі перев'язана чорною стрічкою по загиблим і закатованим українцям. 

Українські Марія та Йосип із Дитятком.

Українські Три Царі прийшли вітати Дитятко.

Гуцул си не журить! 

Видана до 1946 р. Місце видання та автор невідомі.

А цей трембітар уже з гвинтівкою. 

Видана до 1947 р. Місце видання та автор невідомі. 

Ймовірно, автор той же, що й у попередньої листівки

Бійця УПА вітають попередники у створенні держави - князь і гетьман. 

Без місця і часу видання. Автор не відомий. 

На звороті є такий надрук чотирма мовами – 

українською, англійською, французькою та німецькою: 

«Поштова листівка. Post card – Carte postale – Postkarte.»

Ще один варіант українських Трьох Царів - селянин, шляхтич і князь, 

що прийшли поклонитись Дитяткові із своїми дарами.

Свята ніч, тиха ніч!

Гей, утри сльози з віч,

Бо Син Божий йде до нас,

Цілий світ любов’ю спас...

З Вами були Суперпіксі і Повітруля ^_^